Вознесенська церква Кривого Рогу (1904 – 1934): символ покоління

Божко Олексій, магістр історії,

член Православного молодіжного братства імені святителя Петра Могили, митрополита Київського і Галицького

Початок ХХ століття для Криворіжжя був ознаменований винесенням на порядок денний цілої низки питань, які потребували невідкладного вирішення, в тому числі й у духовній сфері. Населення містечка через стрімкий промисловий розвиток краю дедалі збільшувалося з кожним роком і тому потребувало відкриття нових осередків духовного очищення і душевної відради, особливо за відсутності такого атрибуту сьогодення як психологічна клініка чи консультація. Необхідно мати на увазі також і територіальне зростання Кривого Рогу, і розміри наявних у ньому храмів, які не могли вмістити усіх своїх вірян. Тому нагальною потребою стало будівництво ще одного храму. Нагадаємо, що на 1900 рік в Кривому Розі діяли Миколаївська і Покровська церкви, а також Різдво-Богородичний молитовний будинок, між якими було поділено православних мешканців містечка на парафії. Але їх виявлялося недостатньо, адже на цей час кількість жителів Кривого Рогу складала 15859 осіб[1], хоча й не всі з них були православного віросповідання.

Новою церквою Кривого Рогу став Вознесенський храм на однойменній площі (нині – площа Воровського). Обставини його будівництва для нас, на жаль, невідомі, але його розміри та оздоблення, а також аналогії з іншими церквами Криворіжжя, дають підстави вважати, що провадилося воно всією громадою містечка: осторонь не залишилися ні місцеві землевласники, ні рудопромисловці, ні духовенство, ні, звісно, самі мешканці. Закінчено будівництво було у жовтні 1904 року[2] і освячено храм з благословення Високопреосвященнішого Іустина (Охотіна), архієпископа Херсонського і Одеського (скоріш за все священиком Автономом Лебедєвим, який був настоятелем Миколаївської церкви Кривого Рогу і благочинним Широківського округу).

Це була наймолодша і найбільша церква містечка – справжня окраса краю. На жаль, не збереглося жодного її фото. За описом криворізького краєзнавця Олександра Олександровича Мельника вона була збудована у класичному російському стилі, хрестово-купольною у своєму плані, з видовженими боковинами. Церква мала двохярусну дзвіницю, збудовану над притвором, з високим шатром у 12 м. Вівтар був тригранний з прибудованими ризницею і дияконником, які врівноважували бічні крила. Купол знаходився на восьмигранному барабані. Фасади храму були оформлені пілястрами, що несли спрощений антаблемент, який закінчувався широким завершальним карнизом невисокого фронтону. Висота храму зсередини до зеніту купола складала 21,3 м. Інтер’єр викликав урочисте враження завдяки добре розкритому об’єму і висотному простору. У вікнах були вітражі з кольорового скла. Висота дзвіниці складала 32 м, висота куполу в обрізі хреста – 28 м, довжина храму – 30 м. Головний дзвін, виготовлений майстром Францом Скопинським, мав вагу в 100 пудів[3].

За даними криворізького дослідника Анатолія Федоровича Охінченка, у яких він спирається на спогади старожилів, церква була збудована з червоної цегли і мала три престоли, що було безпрецедентним для Криворіжжя. Фото 1916 року з зображенням іконостасу дає можливість уявити нам інтер’єр храму, його різноманіття, пишність та вишуканість. Усе це наштовхує на думку про те як потребували храму мешканці Кривого Рогу і які кошти ними були вкладені в його оздоблення, аби він став новим обличчям, гідним потужного промислового центру.

Щодо особливостей церковно-адміністративного положення, то Вознесенський храм відносився до Широківського благочинницького округу Херсонської єпархії. Судячи з наявних даних, церква була безприходною, про що прямо говориться у джерелах за 1912 рік[4]. Це означає, що вона не мала за собою окремої закріпленої території з відповідною кількістю прихожан, яких повинна була обслуговувати в цивільно-адміністративному відношенні (писати метрики тощо). Це в жодному разі не означає, що церква стояла порожньою, просто вона була приписаною до другої, тобто відносилася до іншої парафії, члени якої ходили сюди на молитву. Очевидно, такою церквою була Миколаївська – як найстаріша в Кривому Розі і як така, що мала найбільшу кількість прихожан (зокрема на 1903 рік до Різдво-Богородичної церкви належали 2625 осіб, до Покровської – 3118, до Миколаївської – аж 7859[5]). Хто служив у Вознесенському храмі з часу його відкриття у 1904 році наразі достеменно невідомо. Впродовж кількох років священицьке місце тут було вакантним[6] і богослужіння в храмі здійснювали священики Миколаївської церкви, зокрема благочинний округу ієрей Автоном Лебедєв[7]. З 1913 року при храмі починає самостійно служити окремий священик ієрей Пантелеймон Рибальченко[8]. Можливо, у цей же час Вознесенська церква набула статусу приходської.

Стосовно парафіяльного життя навколо храму Вознесіння Господнього відомостей майже не збереглося. Відомо тільки, що 24 липня 1908 року архієпископ Херсонський і Одеський Димитрій (Ковальницький) затвердив на посаді церковного старости Семена Тенетку на перше триріччя[9], а 3 грудня того ж року – обраного головою попечительства Сисоя Литовку[10]. Ці люди допомагали священнослужителям Вознесенського храму у веденні церковного господарства та в благодійницькій діяльності. Також невдовзі поблизу храму з’явився новий криворізький цвинтар – Вознесенський, на якому ховали громадян містечка. А далі – наступали жахливі події, які лише давали привід для розширення кладовища, при чому не тільки Вознесенського.

Перша світова війна, століття якої виповнюється цього року, призвела до падіння монархії і виходу на поверхню всього того, що глибоко ховалося в надрах народу. Серед багатьох заходів нової влади, яка діяла за принципом «революційної доцільності», було організовано наступ на Православну Церкву як силу, що стояла на заваді побудови «нового» суспільства. Які негоди настигли Вознесенську церкву ми мало знаємо, однак можемо відверто сказати, що її участь не надто відрізнялася від інших православних храмів. Зокрема, навесні 1922 року вона стала об’єктом пограбування – офіційної державної кампанії з вилучення церковного майна буцімто на користь голодуючих Поволжя[11]. В контексті боротьби за новий «пролетарський» побут на рубежі 1922 – 1923 років в Криворізькому окрузі була проведена робота по зміні назв вулиць, майданів та населених пунктів, які включали «релігійний» зміст. В даний перелік потрапила і Вознесенська площа, яка відтоді почала називатися іменем Воровського[12]. Безбожна влада робила все для того, аби стерти історичну пам’ять з народної свідомості.

Але в часи страшних буревіїв справжньою втіхою для віруючих стало служіння в місті з 23 травня по 16 жовтня 1923 року колишнього настоятеля Миколаївської церкви святого священномученика Онуфрія (Гагалюка), єпископа Єлизаветградського, вікарія Херсонської єпархії. Тут після одеського ув’язнення владика активно боровся з обновленцями і самосвятами, а також трудився над створенням Криворізького вікаріатства і ймовірно служив у Вознесенській церкві під час своїх численних архіпастирських візитів[13]. Зміни в становищі Церкви у радянській державі зафіксував новий статут Вознесенського храму, зареєстрований 18 грудня 1924 року. Відповідно до нього храм належав православним прихожан, яких на той час нараховувалося 1225 осіб[14]. Це були люди, які свідомо стали на шлях сповідництва і мучеництва за віру Христову, які знайшли в собі сили йти проти загального руху.

Однак, час і антирелігійна пропаганда робили своє діло. Під жахливими тиском з боку влади священики змушені були зачинити храм. Це сталося 2 лютого 1930 року. У «Червоному гірнику» писали, що попи відмовилися служити службу і самі заявили, що прийшов крах релігійному дурману. Цим своїм вчинком вони зрадили своїх вірних послідовниць – стареньких бабусь[15]. Тобто навіть тоді, коли священики робили те, що йшло на руку владі, вони все одно виявлялися «ворогами народу». Наступали жахливі сталінські роки, осягнути які в повній мірі нам не вдасться ніколи (дай, Боже!). У такій ситуації цькування і залякування у березні 1930 року публічно зрікся віри священик Вознесенської церкви Микола Чайчук[16]. Другий батюшка – отець Микола Торський, за словами А. Ф. Охінченка, продовжував служити в інших церквах Кривого Рогу, в тому числі – Миколаївській, хоча й недовго.

Одразу після вимушеного, ясна річ, закриття Вознесенського храму почали лунати голоси про зняття дзвонів і передачу їх на потреби металургії та про відкриття музею у приміщенні церкви – гаразд, що просторе і світле, та й недалеко від центру[17]. Того ж таки 1930 року члени Союзу войовничих безбожників почали знімати дзвони. При цьому трапився нещасний випадок – загинув один із активістів. Цей факт мав великий розголос серед віруючих, а самі більшовики стали приділяти більшу увагу  питанням техніки безпеки, щоб уникнути розмов про Божу кару за злочин[18].

Але навіть порожній і занедбаний храм стояв як німий свідок злочинів безбожної влади. Аби він не муляв зайвий раз око і не картав приспану совість, його було вирішено зруйнувати, – і байдуже на якісь культурницькі проекти. Так за березень – травень 1934 року Вознесенської церкви не стало[19]. Вона простояла рівно 30 років, ставши символом того покоління, на чию долю випали світова і громадянська війни, колективізація і голодомор, знущання і репресії, і яке змушене було піти з цього світу у повному розквіті сил.

Якось під час Своєї проповіді Ісус Христос звернувся до учнів: «Не лякайтеся тих, хто тіло вбиває, а душі вбити не може» (Мф. 10:28). Віруючі люди в Кривому Розі не до кінця здалися: за першої ж нагоди вони намагалися відродити церковне життя у місті. Зокрема, під час німецької окупації громада Вознесенської церкви відкрила молитовний будинок у приватному секторі неподалік від історичного місця. У 50-х роках тут служив священик Олександр Заєнчевський. Але і цього разу дім Божий проіснував не довго – до 1960-х років, коли розпочався другий шквал гонінь на Церкву при Хрущові.

У 2014-му ми відзначаємо 110 років заснування та 80 років зруйнування Вознесенської церкви на площі Воровського. Зараз на її місці знаходиться приміщення взуттєвої фабрики, від старовинного кладовища не лишилося нічого, як і від самого імені церкви. Однак хочеться вірити, що ми не пройдемо повз святого місця, не схиливши голову і не згадавши величний храм і самовідданих людей, які поклали своє життя на служіння Богові та ближньому. Настав час вшанувати їх пам’ять і встановити поклінний хрест на спомин прийдешнім поколінням.



[1] Мельник О.О., Балабанов С.В. Історичний Хронограф Криворіжжя. – Кривий Ріг: Видавництво ФОП «Чернявський Д.О.», 2012. – С. 136.

[2] Там само. – С. 142.

[3] Мельник О. О., Балабанов С. В. Історична енциклопедія Криворіжжя. – Кривий Ріг: Видавничий дім, 2007. – Т. І. – С. 203 – 204.

[4] Памятная книжка Херсонской губернии на 1912 год. – Херсон: Типография Херсонского Губернского Правления, 1912. – С. 50.

[5] Мельник О.О., Балабанов С.В. Історичний Хронограф Криворіжжя… – С. 141.

[6] Памятная книжка Херсонской губернии на 1911 год. Первая часть. – Херсон: Типография Херсонского Губернского Правления, 1911. – С. 65; Памятная книжка Херсонской губернии на 1912 год. – Херсон: Типография Херсонского Губернского Правления, 1912. – С. 57.

[7] Памятная книжка Херсонской губернии на 1913 год. – Херсон: Губернская Типография, 1913. – С. 127.

[8] Там само; Памятная книжка Херсонской губернии на 1914 год. – Херсон: Губернская Типография, 1914. – С. 111, 127.

[9] Мельник О.О., Балабанов С.В. Історичний Хронограф Криворіжжя… – С. 149.

[10] Там само. – С. 150.

[11] Криворіжжя: більшовизм проти Православ’я (1920 – 1930): Збірник документів і матеріалів. – Кривий Ріг: Видавничий дім, 2005. –  С. 105 – 106.

[12] Мельник О. Передмова // Криворіжжя: більшовизм проти Православ’я… –  С. 26.

[13] Божко О. О. Кривий Ріг у архіпастирському служінні священномученика Онуфрія (Гагалюка) // Гуманітарний журнал. – 2010. – № 3-4. – С. 107 – 112.

[14] Зі списку релігійних громад Криворізького округу. 1 червня 1925 р. // Криворіжжя: більшовизм проти Православ’я… –  С. 73.

[15] З рубрики «Церкви – трибуни контрреволюціїї» // Криворіжжя: більшовизм проти Православ’я… –  С. 91–92.

[16] Криворіжжя: більшовизм проти Православ’я… –  С. 117.

[17] З  рубрики «Тисячі трудящих вимагають» // Криворіжжя: більшовизм проти Православ’я… –  С. 100 – 101.

[18] Мельник О. Передмова // Криворіжжя: більшовизм проти Православ’я… –  С. 13.

[19] Мельник О. О., Балабанов С. В. Історична енциклопедія Криворіжжя… – С. 204. 

Вы здесь: Главная Духовно-просветительский центр Исторические материалы Вознесенська церква Кривого Рогу (1904 – 1934): символ покоління