«Пою Богу моему дондеже есмь»: життя і служіння настоятеля Миколаївської церкви Кривого Рогу священика Іоанна Бабури

Кожна людина впродовж свого життя ставить собі певну мету, в якій бачить здійснення сенсу свого існування, яке розуміє як своє призначення у цьому світі. В народі вважається, що той, хто посадив дерево, збудував будинок і виростив дитину, прожив недарма і заслуговує на шанобливе ставлення і вдячну пам’ять. Тим більше це стосується людей, які всіх себе віддали своїм ближнім: їхньому вихованню та духовному вдосконаленню – вчителів та священиків. Саме таку стежку обрав для себе і один з визначних громадян Кривого Рогу позаминулого ХІХ століття священик Іоанн Бабура, який послужив нашим предкам будучи настоятелем Миколаївського храму та благочинним Широківського округу Херсонського повіту Херсонської губернії. За своє недовге життя він став свідком разючих змін, які відбулися в Російській імперії в цілому та на Криворіжжі зокрема, і сам, не в останній мірі, був до них причетний.

Іван Бабура був уродженцем Херсонської губернії. Він народився 18 квітня 1848 року у сім’ї диякона. По батькові майбутнього священика дозволяє встановити нам ім’я його батька – Яків Бабура[1]. Стосовно особи його матері можемо зробити цілком ймовірне припущення. В Херсонських єпархіальних відомостях під 1873 роком згадується вдова дячка Ольга Бабура, яка по благочиннію священика Василя Романова (до якого належав Кривий Ріг) отримувала грошову допомогу від єпархіального управління[2]. У зв’язку з цим слід зазначити, що прізвище Бабура доволі рідко зустрічається у джерелах, а його належність до нашого географічного регіону цілком дозволяє зробити висновок, що воно стосуються однієї родини, і цілком зрозуміло, що родини священиків. Таким чином, можемо ототожнити згадану вдову дяка Ольгу Бабуру з матір’ю Івана Бабури.

Ясна річ, що перші навички служіння у храмі Іван здобув під керівництвом свого батька, маючи можливість спостерігати його служіння та напевно прислуговуючи у вівтарі. Так само він опанував й церковнослов’янським читанням та церковним співом. Скоріш за все, початкову освіту Іван отримав вдома, і вже в юнацькому віці продовжив своє навчання у Херсонській духовній семінарії (таку назву мала семінарія в Одесі до 1871 року), яку закінчив у 1869 році маючи 21 рік від народження[3]. Напевно, незабаром після цього Іван Якович одружився та прийняв священний сан.

Місце першого служіння отця Іоанна після його хіротонії нам невідоме. Однак, можемо з упевненістю стверджувати, що він починає поволі сходити все вище по ієрархічним сходинкам. Наступною датованою згадкою про нього, яку ми зустрічаємо в історичних джерелах, є 1882 рік. Тоді він приймав участь у з’їзді депутатів Херсонської єпархії, що відбувався у вересні – жовтні 1882 року. Згідно з протоколом № 3 вечірнього засідання від 29 вересня священик Іоанн Бабура увійшов до складу комісії по розгляду кошторису утримання Єпархіального жіночого училища на 1883 рік[4]. Сам факт обрання отця Іоанна депутатом для участі в з’їзді говорить про довіру, яку він мав серед своїх співбратів, та демонструє зростання його авторитету, у наявності якого зможемо переконуватися й надалі. Участь в роботі відповідних комісій та заяви, з якими виступав священик Іоанн Бабура під час з’їзду духовенства, вказують нам на коло питань, яке хвилювало його чи не найбільше: діяльність духовно-навчальних закладів, їх матеріальне утримання і забезпечення[5]. Ця обставина промовисто свідчить про те, що отець Іоанн вірив у перетворювальну силу освіти, яка повинна просвічувати людину та формувати її.

Судячи з активної позиції отця Іоанна в єпархіальному житті, можемо лише уявити наскільки він переймався життям власного приходу, турбуючись про добробут своєї пастви та її духовне становлення. І з огляду на це, за визначенням Святішого Синоду від 15 – 20 березня 1884 року згідно з клопотанням правлячого архієрея священик Іоанн Бабура був нагороджений скуфією[6]. У цей час він був настоятелем Предтеченського храму (на честь святого Іоанна Хрестителя ) в селі Іванівка Херсонського повіту. Як довго він служив на цій парафії наразі не відомо, однак, 7 травня 1884 року священик Іоанн Бабура, згідно з власним проханням, був призначений настоятелем Миколаївської церкви Кривого Рогу[7]. З того часу, все його життя було нерозривно пов’язане з нашим містом.

Нове призначення отця Іоанна співпало в часі з початком «залізорудної лихоманки» на Криворіжжі: 1881 року верхньодніпровський поміщик Олександр Миколайович Поль ініціював тут видобуток залізної руди, а 1884 року сюди була прокладена Катерининська залізна дорога. Бурхливий розвиток нашого краю вимагав відповідного пристосування й до духовних потреб дедалі більше зростаючої кількості мешканців, адже у той час Миколаївська церква була єдиним храмом Кривого Рогу. У 1885 році її парафія нараховувала у містечку військових 267 чол. і 310 жін., купців, міщан та інших станів – 94 чол. і 97 жін., селян 1 287 чол. і 1 228 жін. Всього 1 648 чол. і 1 635 жін. Однак, крім самого Кривого Рогу, до церкви були приписані й села Новий Кривий Ріг, Іванівка (Салтиковка), Новодмитрівка (Карпова), Ганнівка, Гданцівка, Матронівка. Таким чином, всього у приході нараховувалося 2 258 чол. і 2 213 жін.[8]. На таку кількість осіб необхідно було мати і збільшений штат причту. Тому за клопотанням отця Іоанна 1885 року розпорядженням Херсонського єпархіального начальства при Миколаївській церкві було відкрито дияконське місце[9].

За настоятельства отця Іоанна відбулася визначна подія в історії нашого краю: Кривий Ріг і Миколаївську церкву відвідав Преосвященний Никанор (Бровкович), єпископ Херсонський і Одеський. Тут він був з 14 по 16 травня, а також 19 травня 1886 року, звершуючи архієрейські богослужіння та знайомлячись з місцевим церковним і громадським життям[10]. Варто наголосити на тому, що це був чи не перший візит архієрея на Криворізьку землю.

Як настоятелю єдиного храму в містечку, отцю Іоанну напевно належала провідна роль в ініціативі відкриття нових приходів у Кривому Розі, зокрема Покровської церкви на Карнаватці (1884 – 1888) та Різдво-Богородичного молитовного будинку (1886), у необхідності чого мав можливість особисто переконатися й владика Никанор під час свого архіпастирського візиту.

Вище ми звертали увагу на те, яку роль священик Іоанн Бабура відводив освіті у процесі становлення особистості та перетворенні рідного краю. Саме тому його стараннями восени 1887 року при Миколаївській церкві була відкрита школа грамоти[11]. Настоятель храму намагався зробити усе від нього залежне, аби рівень навчально-виховного процесу в ній був якомога вищим. І в нас є можливість стверджувати, що йому це вдалося. У 1895 році відзначалося, що школа при Миколаївській церкві Кривого Рогу належить до числа найбільш благоустроєних в навчальному та виховному відношенні. Зокрема, вона стала однією з небагатьох в Херсонській єпархії, де був більш правильно поставлений хоровий спів її вихованців. Співців у хорі налічувалося від 10 до 30 чоловік[12]. Таким чином, можемо побачити, що отець Іоанн Бабура, який за визначеними правилами був завідуючим школи та викладачем Закону Божого (законовчителем)[13], робив усе можливе, аби підростаюче покоління мало можливість гармонійно розвиватися під час навчання: як інтелектуально, так і естетично, тим більше, що всі предмети, які викладалися, мали суто практичний характер, і отримані навички неодмінно ставали в нагоді учням.

Слідкуючи далі за життям криворізького пастиря, знаходимо ім’я отця Іоанна в Херсонських єпархіальних відомостях за 1 січня 1888 року. Там воно фігурує у зв’язку з засіданням з’їзду благочинних церков та духівників причтів Херсонського училищного округу. Під протоколом засідання зустрічаємо наступний підпис: діловод («делопроизводитель»), благочинний священик Іоанн Бабура[14]. Саме засідання очевидно відбулося наприкінці попереднього 1887 року, і вже на той час отець Іоанн постає перед нами в якості благочинного Широківського округу (у 1886 році благочинним ще був настоятель Покровської церкви містечка Широке священик Афанасій Беззабава[15]). Уже вкотре стають очевидними авторитет отця Іоанна серед духовенства та відповідне сприйняття його Херсонською духовною консисторією, яка прагла залучити його адміністративний талант на благо всього Широківського округу, а не лише однієї парафії. Цікавою є і та обставина, що й на самому з’їзді благочинних та духівників, він виконує функції діловода. Тобто не лише найближче оточення, але й поважні священнослужителі визнавали його авторитет.

Станом на 1888 рік до юрисдикції священика Іоанна Бабури входило 17 храмів Херсонського повіту[16]. Як благочинний, він наглядав за порядком в церквах Широківського округу, належним виконанням у них богослужіння тощо. Він був своєрідним посередником між парафіями та єпархіальним управлінням з цілого ряду питань. Виконуючи свої обов’язки, отець Іоанн організовував серед прихожан свого округу збір коштів на різні потреби, зокрема на користь церковно-приходських шкіл[17]. В обов’язки благочинного також входило опікування заштатними священно-церковнослужителями, а також вдовами та сиротами духовенства округу. В Широківському окрузі таких сімей, які отримували грошову допомогу, було 10. На їх потребу у 1891 році по благочиннію було зібрано 370 карбованців[18].

Не шкодував отець Іоанн і власних коштів на богоугодну справу, подаючи приклад іншим. Зокрема, на будівництво Різдво-Богородичного молитовного будинку у селі Новий Кривий Ріг (яке завершилося 1888 року) він пожертвував 10 карбованців[19].

З огляду на сумлінне виконання покладених обов’язків, 1893 року отець Іоанн Бабура вкотре був обраний благочинним Широківського округу[20].

Маючи повних всього лише 49 років, священик Іоанн Бабура відійшов у вічність 21 лютого 1897 року[21]. Його смерть цілком можна було б назвати передчасною: скільки добрих справ він ще міг би зробити для нашого рідного міста та його мешканців. Що звело його в могилу залишиться для нас таємницею, але мабуть ніхто не буде заперечувати, що отець Іоанн цілковито віддав себе своїм ближнім, до повного виснаження власних сил. Скоріш за все, він був похований на церковному цвинтарі поблизу Миколаївської церкви. Але на сьогодні його могила втрачена. Мабуть таке словосполучення в наші дні нікого не дивує: ми вже всі до нього звикли. Проте наш обов’язок вдячних нащадків – зробити усе можливе, аби така ж доля не спіткала пам’яті цієї визначної людини, цього дбайливого пастиря і дійсно почесного громадянина Кривого Рогу.

 

Божко Олексій, магістр історії,

член Православного молодіжного братства імені святителя Петра Могили, митрополита Київського і Галицького



[1] Мельник О. О., Балабанов С. В. Історична енциклопедія Криворіжжя. – Кривий Ріг: Видавничий дім, 2007. – Т. І. – С. 423; Центр генеалогических исследований: [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://rosgenea.ru/?alf=2&serchcatal=%C1%E0%E1%F3%F0%E0&r=4 (дата обращения – 04.03.2013.).

[2] Херсонские епархиальные ведомости (далее – ХЕВ). – 1874. – № 3. – С. 77.

[3] Мельник О. О., Балабанов С. В. Вказ. праця. – С. 423.

[4] ХЕВ. – 1883. – № 2. – С. 53.

[5] ХЕВ. – 1883. – № 3. – С. 95, 107.

[6] ХЕВ. – 1884. – № 8. – С. 224.

[7] ХЕВ. – 1884. – № 12. – С. 366.

[8] Мельник О. О., Балабанов С. В. Вказ. праця. – С. 423.

[9] ХЕВ. – 1885. – № 24. – С. 695.

[10] ХЕВ. – 1886. – № 7. – С. 124.

[11] ХЕВ. – 1888. – № 1. – С. 30.

[12] Прибавление к Херсонским епархиальным ведомостям. – 1895. – № 12. – С.360 – 361.

[13] Правила о церковно-приходских школах // Полное собрание законов Российской Империи. Собрание третье. – Том IV. 1884. – СПб., 1887. – С. 372.

[14] ХЕВ. – 1888. – № 1. – С. 21.

[15] ХЕВ. – 1886. – № 9. – С. 179.

[16] ХЕВ. – 1888. – № 5. – С. 102.

[17] ХЕВ. – 1888. – № 16. – С. 245.

[18] ХЕВ. – 1892. – № 12. – С. 215.

[19] ХЕВ. – 1888. – № 24. – С. 401.

[20] Мельник О. О., Балабанов С. В. Вказ. праця. – С. 423.

[21] ХЕВ. – 1897. – № 5. – С. 68 – 69.

 

Опубліковано:

Божко О. «Пою Богу моему дондеже есмь»: життя і служіння настоятеля Миколаївської церкви Кривого Рогу священика Іоанна Бабури // Свеча. - 2013. - № 4. - С. 4 - 5. 

Божко О. «Пою Богу моему дондеже есмь»: життя і служіння настоятеля Миколаївської церкви Кривого Рогу священика Іоанна Бабури (друга половина ХІХ століття) // Сучасний вимір православної культури: збірник матеріалів Других міжнародних наукових Кирило-Мефодіївських читань, присвячених 1150-літтю слов’янської писемності та 1025-річчю Хрещення Київської Русі. – Вип. 2 / [редкол.: Архієпископ Криворізький і Нікопольський Єфрем (відп. ред.) та ін.]. – Кривий Ріг, 2013. – С. 81 – 86. 

Вы здесь: Главная Духовно-просветительский центр Исторические материалы Вознесенська церква Кривого Рогу (1904 – 1934): символ покоління