Життя і мученицька кончина священика Михаїла Пухальського, настоятеля храму Різдва Пресвятої Богородиці (†1918)

ХХ століття для Криворіжжя, як і в цілому для нашої країни, виявилося аж надто буремним. Воно рясніє своїми переломними подіями, які, незважаючи ні на що, наче гострим ножем пройшлися по долі не однієї людини. Наздогнати та повернути втрачене здавалося можливим наприкінці цього ж таки століття з поваленням комуністичного режиму та проголошенням незалежності України. Однак, виявилося, що одна річ голосно задекларувати благі наміри, інша – реально втілити їх у життя. І на заваді тут стають не лише економічні негаразди, яких вистачає у будь-які часи, а й, не в останню чергу, незнання свого минулого і, як наслідок, втрата можливості вчитися навіть на власних помилках.

Утворення в 1996 році Криворізької єпархії вдихнуло нове життя у простори, що розкинулися уздовж річок Інгулець і Саксагань. Завдяки цій події стало можливим повернення тисяч жителів обличчям до своєї віри, а отже і до свого минулого. Не аби яке значення мало явлення новопрославлених небесних покровителів Кривого Рогу – його архіпастирів у важкі часи радянської влади – святих священномучеників Онуфрія (Гагалюка) та Порфирія (Гулевича). Ці постаті дали можливість не лише віруючим збагнути, що Кривий Ріг має славетне минуле, славетних громадян, які цілковито віддали себе високій ідеї, і це зобов’язує нас відповідально поставитися до свого майбутнього, замислитися над тим, що скажуть про нас наші нащадки і якими словами оцінять наші вчинки.

Святі священномученики Онуфрій і Порфирій не лише особи, які конкретно пов’язані з нашим містом своїми думками і діяннями, але й символи, що уособлюють в собі набагато більшу плеяду духовних пастирів та поводирів нашого народу, які поклали своє життя на служіння Богу і людям, а в часи безбожних гонінь мужньо сповідували та захищали свою віру навіть до смерті. Цей сонм людей, чиї імена нам не відомі, тепер предстоїть престолу Божому і молиться за своїх співвітчизників, які чекають на їхнє заступництво. Але пам’ятаючи заповідь апостола Павла згадувати своїх наставників і споглядаючи на пройдений ними шлях наслідувати їхній вірі, ми не можемо задовольнитися байдужою позицією «Бог знає їх імена…», і тому повинні спробувати повернути з небуття у пам’ять народу тих людей, які можуть послужити нам прикладом високої духовності, стійкості та мужності.

В одній із попередніх публікацій ми вели мову про митрофорного протоієрея Діодора Якубовича, який протягом 20 років служив на Криворіжжі, був настоятелем Покровської церкви на Карнаватці і постраждав в Одесі, де був розстріляний 1937 року[1]. У даній статті мова піде про його співбрата по служінню і безпосереднього сусіда по храму, який також увінчався мученицьким вінцем – священика Михаїла Пухальського, настоятеля церкви Різдва Пресвятої Богородиці.

Стосовно молодих років майбутнього криворізького пастиря Михайла Пухальського на даний момент ми не володіємо жодними певними відомостями. Є лише непрямі дані, оперуючи якими, однак, можемо робити цілком ймовірні припущення. Зокрема, знаючи рік вступу Михайла до Одеської духовної семінарії (1885)[2] і враховуючи те, що цьому обов’язково передувало навчання в духовному училищі, яке продовжувалося 4 роки, і те, що вступали до нього у віці 12 років, провівши відповідні розрахунки можемо орієнтовно визначити рік народження Михайла Пухальського – 1869. Відносно соціального походження та родинного оточення майбутнього священика так само відсутні достеменні дані. На даний час ми можемо лише навести відомості, що станом на 1873 рік в Кривому Розі у Миколаївській церкві служили два священики з таким прізвищем: отець Павло Пухальський та отець Іоанн Пухальський[3]. У яких родинних стосунках вони знаходилися між собою і яке відношення мали до Михаїла наразі не можемо сказати нічого певного, але бачимо, що всі вказані священнослужителі пов’язані з нашим краєм, і це може послужити відправною точкою для подальших пошуків. У всякому випадку, на наш погляд правомірно припустити, що Михаїл Пухальський народився у сім’ї священика.

Початкову освіту Михайло отримав, скоріш за все, у церковно-приходській школі при храмі, де служив його батько, потім продовжив навчання у духовному училищі. За результатами складених вступних іспитів у вересні 1885 року він був зарахований до Одеської духовної семінарії[4]. Але його навчальні досягнення були значно скромнішими, порівняно з однолітками. Очевидно, навчання давалося нелегко майбутньому священику, оскільки в 1886 році Михайло був залишений на повторний курс у 1 класі через малу успішність[5]. Проте, того ж року до 1 класу Одеської духовної семінарії з Херсонського духовного училища перевели Володимира Бабуру[6], і ці два майбутніх криворізьких пастиря, настоятелі храму Різдва Пресвятої Богородиці, таким чином, навчалися в одному класі. У той же час в семінарії осягав богословську науку ще один майбутній криворізький священик – Діодор Якубович, який навчався на два класи старше[7]. Напевно, ця обставина, правда дещо пізніше, істотно вплинула на подальший життєвий шлях усіх згаданих осіб, адже ніхто з них не знав, що готувало для них майбутнє і чого чекати за черговим вигином долі.

Оскільки навчання в семінарії продовжувалося протягом шести років, можемо визначити, що Одеську духовну семінарію Михайло Пухальський закінчив 1892 року. Напевно, незабаром він одружився та прийняв священний сан. Перше місце його пастирського служіння для нас не відоме. Однак, станом на 1901 рік отець Михаїл здійснював своє служіння у Миколаївській церкві села Володимирівка Новоодеського благочинницького округу Херсонського повіту на місці другого священика під керівництвом настоятеля храму священика Павла Смирнова. Приход Миколаївської церкви був дуже великим. Крім самої Володимирівки, де знаходилася церква, до нього належало ще й 16 присілків. Загальна кількість прихожан складала 6 215 осіб: 3 102 чоловіків та 3 113 жінок. До них також необхідно додати 964 особи, які проживали у  межах приходу тимчасово, та 31 розкольника (старовіра). Тож, як бачимо, навіть на двох священиків справ у парафії вистачало. Разом з настоятелем отець Михаїл викладав Закон Божий і, можливо, й інші предмети у тих початкових навчальних закладах, які знаходилися на ввіреній їхнім турботам території. А їх було тоді чимало: 1 церковно-приходська, 1 міністерська, 3 земські школи та 1 школа грамоти. За штатним розписом Миколаївської церкви батюшка не отримував казенного жалування, тому знаходився повністю на утриманні прихожан. Проживав у церковному приміщенні[8].

Наступним місцем служіння отця Михаїла стала Олександро-Невська церква містечка Велика Олександрівка Херсонського повіту. Саме тут застала його російська революція 1905 – 1907 років, яка стала першим випробуванням некерованою народною стихією , що могла змести усе на своєму шляху. У Великий Олександрівці отець Михаїл прослужив до 28 жовтня 1907 року, коли був призначений настоятелем Різдво-Богородичного молитовного будинку у містечко Кривий Ріг[9].

Від свого попередника та товариша по семінарії священика Володимира Бабури[10] отець Михаїл отримав не малий спадок. На початку ХХ століття парафія храму Різдва Пресвятої Богородиці нараховувала 2 184 особи: 1102 чоловіки, 1078 жінок і 4 розкольники (старообрядці). З огляду на дедалі інтенсивніший промисловий розвиток Криворіжжя можемо з упевненістю стверджувати, що чисельність прихожан зростала з кожним роком. Крім найближчих мешканців Кривого Рогу до храму були приписані ще й жителі присілків сусідньої Катеринославської губернії Шмакове (за 5 верст від храму) та Дубова Балка (за 12 верст). Проживав отець Михаїл у будинку на церковному подвір’ї, а в сусідньому, де розміщувалася церковно-приходська школа, – викладав Закон Божий та спрямовував навчально-виховний процес формування і розвитку підростаючого покоління[11].

Завдяки зусиллям священика Михаїла Пухальського було вдосконалено архітектурний вигляд храмової споруди. В ході реконструкції у 1909 році було надбудовано баню на підпружних арках та виведено бокові крила. З того часу Різдво-Богородичний молитовний будинок офіційно отримав статус церкви[12].

Фото 1914 року, яке дивом збереглося, незважаючи на вир бурхливих подій ХХ століття, містить зображення отця Михаїла з сім’єю. Це дозволяє встановити нам, що батюшка з дружиною мав четверо дітей: троє дівчаток і одного – найменшого – хлопчика. Можливо, він також міг би продовжити шлях свого батька ставши священиком, або, отримавши належну освіту, – послужити своєму народу в іншій галузі. Однак, усе склалося зовсім не так, як передбачувалося.

Перша світова війна, яка ввижалася усім на самому своєму початку короткочасною і переможною, виявилася насправді затяжною та кровопролитною. Вона підняла на поверхню увесь бруд, який ховався в глибині душі нашого народу.  Під впливом згубної соціалістичної пропаганди почали деморалізовуватися усі верстви населення. В результаті, 1917 року відбулася революція, яка повалила монархію і привела до влади Тимчасовий уряд, але і він не зміг довго втриматися на плаву. В Україні ж, на хвилі революційних потрясінь, до влади прийшла Центральна Рада, яка для захисту від більшовиків запросила у країну австрійські та німецькі війська, що дотепер були ворогами у світовій віні. Можна лише уявити, який безлад творився навкруги. Все перемішалося до купи: більшовики, німці, прихильники Центральної Ради і, звичайно ж, ті, хто був ласий поживитися на чужому горі.

В таких жахливих умовах серед хаосу і терору в березні 1918 року після трьохгодинних знущань і тортур у своєму будинку на церковному подвір’ї був вбитий 49-річний священик Михаїл Пухальський відомим місцевим бандитом Микитою Тетіором, який, напевно, хотів нажитися за рахунок церковної громади. Похований батюшка був на цвинтарі поблизу Миколаївської церкви. Як довелося родині закатованого священика можна лише уявити, і то не сповна. Кара Божа не залишила без покарання жорстокого убивцю: у серпні того ж 1918 року він загинув у перестрілці з представниками Державної Варти (поліції часів гетьмана Павла Скоропадського). Не може не викликати жаль і те, що навіть після мученицької смерті отець Михаїл не отримав очікуваного спокою. У 1933 році коли старійший храм нашого міста був зруйнований, могилу батюшки перенесли на цивільний цвинтар, і тепер місце поховання цього сповідника та мученика нових часів нам не відоме[13].

З часу жахливих подій 1918 року пройшло рівно 95 років. Ми могли б сказати, що багато води втекло з тих пір і до нас це не має ніякого відношення, якби не одна обставина: усе це сталося на подвір’ї цього самого храму, яке так полюбляють мешканці Кривого Рогу, у тому самому будинку, який донедавна стояв поблизу нинішньої церковної брами, у якому відпочивав настоятель храму та займалася багатодітна Недільна школа. Його стіни стали свідками багатьох подій. У тому, що згаданий будинок належав дореволюційній епосі ми мали змогу переконатися на власні очі, коли восени 2006 року приймали участь у його знесенні.

Постає цілком закономірне питання: тож як нам ставитися до цієї жахливої події – впадати у відчай за скоєне нашими предками чи роблячи вигляд, що нічого не сталося, і не озираючись назад іти вперед? Нам видається, що обидва варіанти є занадто крайніми. Ми повинні пам’ятати те, що відбулося, але з огляду на це не лише оплакувати минуле, але й робити усе від нас залежне, аби нічого подібного не повторилося у майбутньому. А для цього необхідно враховувати історичний досвід, якого більше ніж вистачає у нашої Церкви.

Ранньохристиянській мислитель Тертулліан назвав кров мучеників сім’ям Церкви. І ми не маємо жодних підстав це заперечувати. Навіть не дивлячись на те, що отець Михаїл не канонізований для молитовного вшанування, однак, на нашу думку, розквіт нашого храму і активне парафіяльне життя можна пояснити і його заступництвом перед всесильним Богом. Адже у сонмі новомучеників та сповідників, які перебувають біля престолу Божого, знаходяться й ті подвижники, чиї імена знає лише Господь.

 

Божко Олексій, магістр історії,

член Православного молодіжного братства імені святителя Петра Могили, митрополита Київського і Галицького



[1] Детальніше про життєвий шлях священика Діодора Якубовича дивіться: Божко О. Життєвий шлях настоятеля Покровської церкви на Карнаватці протоієрея Діодора Якубовича: від ясел до Голгофи: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.svecha.dp.ua/index.php/dukhovno-prosvetitelskij-tsentr/istoricheskie-materialy/65-zhittevij-shlyakh-nastoyatelya-pokrovskoji-tserkvi-na-karnavattsi-protoiereya-diodora-yakubovicha-vid-yasel-do-golgofi  (дата публікації: 03.03.2013.).

[2] Херсонские епархиальные ведомости (далее – ХЕВ). – 1885. – № 18. – С. 543.

[3] ХЕВ. – 1873. – № 6. – С. 204.

[4] ХЕВ. – 1885. – № 18. – С. 543.

[5] ХЕВ. – 1886. – № 18. – С. 468.

[6] ХЕВ. – 1886. – № 16. – С. 408.

[7] ХЕВ. – 1886. – № 18. – С. 466.

[8] Миляновский Ф., свящ. Памятная книжка для духовенства Херсонской епархии. – Одесса: Типография Е. И. Фесенко, 1902. – С. 217 – 218.

[9] Мельник О.О., Балабанов С.В. Історична енциклопедія Криворіжжя. – Кривий Ріг: Видавничий дім, 2007. – Т. І. – С. 572.

[10] Детальніше про життєвий шлях священика Володимира Бабури дивіться: Божко О. «Благочестиваго корене пречестная отрасль…»: з життя настоятеля Різдво-Богородичного храму Кривого Рогу священика Володимира Бабури: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.svecha.dp.ua/index.php/dukhovno-prosvetitelskij-tsentr/istoricheskie-materialy/66-poyu-bogu-moemu-dondezhe-esm-zhittya-i-sluzhinnya-nastoyatelya-mikolajivskoji-tserkvi-krivogo-rogu-svyashchenika-ioanna-baburi (дата відвідування: 21.03.2013.).

[11] Миляновский Ф., свящ. Указ. сочинение. – С. 247.

[12] Мельник О.О., Балабанов С.В. Вказ. Праця. – С. 572.

[13] Там же.

Вы здесь: Главная Духовно-просветительский центр Исторические материалы Вознесенська церква Кривого Рогу (1904 – 1934): символ покоління